Вчора був звичайний недільний вечір. Зазвичай в неділю ми намагаємось не сидіти вдома, але вчора був виняток, адже напередодні коханий отримав травму під час ремонту на нашій новій квартирі. І ми були вдома... Просто дивились якийсь фільм... Раптом Саша обійняв мене, ніжно погладив мій животик і запитав "Коли вже тут хтось буде жити?" Цими словами він мене сильно шокував, так сильно, що  до сьогодні вони не дають мені спокою. Він хоче дитину... І говорив це так серйозно, щиро... А ж думала... Ми ж домовлялись...не спішити, почекати трошки, пожити разом, тільки удвох. Значить, я така холодна, байдужа, егоїстична? І це тільки я сама так вирішила, а він хоче, він дуже хоче, щоб в нас було наше маленьке щастя. І він говорив, говорив...Я слухала і не вірила...Ні, не тому, що він цього хоче, а тому, що про це він  заговорив першим. Він готовий бути татом, він хоче, щоб мамою його дітей була я. Він не сумнівається, він впевнений, він знає... Він знав і хотів цього ще до одруження, і тільки я його зупиняла, просила зачекати і говорити про це тільки після офіційної реєстрації стосунків....

Діти - це неймовірне щастя! Люди, в яких є дітки, ніколи в житті вже не будуть самотніми. Це щасливі і багаті люди, адже мають вони найдорожче в світі. Діти - не кішки, не собаки, не черепашки.. Їх не заводять... Вони є справжніми земними ангелочками, яких нам посилає Бог... І, напевно, не ми вирішуємо, коли їм обріжуть їх маленькі крила і опустять на землю. Ми не маємо права....